Російська Федерація як держава-агресор несе повну відповідальність за насильницькі дії проти жінок, які відбуваються на території непідконтрольній Україні, а також за зростання градусу гендерно обумовленого насильства у внутрішніх регіонах держави через поширення так званого військового синдрому серед учасників бойових дій.  

Про це я говорила під час виступу на регіональної конференції  для країн Центральної та Східної Європи «Створення законів з метою подолання насильства щодо жінок і дівчат», яка відбувається в Бухаресті.

Вважаю, що дії держави-агресора спровокували небачену хвилю насильства проти жінок і дівчат як в зоні бойових дій, так і в тилу.

Щоденно в Україні фіксують 348 факти сімейного насильства. Воно носить яскраво виражений гендерний характер, адже більше 70% жертв є жінками, а 90% кривдників – чоловіками. Не в останню чергу такий стан речей зумовлений військовим синдромом, коли солдати, повернувшись з фронту й не отримавши належної психологічної допомоги, виміщають агресію на жінках.

Ситуація на непідконтрольних Україні територіях є набагато гіршою, адже там не діють закони, а діє право сильного.

Зґвалтування, сексуальне насильство, примус до заняття проституцією, торгівля людьми і сексуальна експлуатація жінок та дівчат -  це далеко не повний перелік ганебних явищ, які процвітають на території фейкових псевдореспублік. Саме жінки, як найбільш вразливі до насильства, стали головними жертвами війни, яку розв’язала Росія. Тут в Бухаресті я сподівалась зустрітись із російськими делегатами, поглянути їм у вічі й запитати, чи усвідомлюють вони, яку «скриньку Пандори» відкрила Москва та чи розуміють міру власної відповідальності за горе тисяч жінок Донбасу та всієї України. На жаль, представники Російської Федерації ігнорують цей поважний міжнародний захід. Це означає, що їм нічого сказати світу й своїм мовчанням вони визнають себе агресором, який занурив мирні міста та села у вир війни і насильства.

Сьогодні Україна потребує допомоги Офісу Спеціального представника Генерального секретаря ООН з питань сексуального насильства в умовах конфлікту для моніторингу ситуації на непідконтрольних територіях Луганської й Донецької областей.

Також нагальним завданням для Верховної Ради України є ратифікація Стамбульської конвенції та внесення відповідних змін до українського законодавства.

В парламенті зареєстровані два надважливі законопроекти № 5294 «Про запобігання та протидію домашньому насильству» та № 4952 «Про внесення змін до деяких законів України у зв'язку з ратифікацією Конвенції Ради Європи про запобігання насильству над жінками і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (Стамбульська конвенція)». Вони передбачають цілий комплекс заходів по боротьбі з насильством щодо жінок й виносять це питання на передній план внутрішньої політики держави. На жаль, через політичні спекуляції ці законопроекти й досі не ухвалені. Але сподіваюсь у колег вистачить мудрості й далекоглядності проголосувати за ці ініціативи. Тим більше, що ратифікація Стамбульської конвенції є принциповою вимогою міжнародної спільноти.