Чи пригадуєте ви, як здобували освіту? Як вирішували, які предмети в школі будете вчити, а які так – задля годиться? А як відповідали собі на питання, куди йти після 9 класу? Після школи? Можливо це буде трохи узагальнено, але чимало дітей, які народилися  та живуть у великих містах, природнім бачать ланцюжок "школа – виш". Якщо, міська дитина не вступила до вузу після школи  - дуже часто для оточуючих це привід говорити про безвідповідальність, низький рівень знань та лінощі. Пам’ятаю, як вчителька математики в школі роздратовано говорила: не хочете вчитися – йдіть до бурси. Дітей з великих міст чомусь часто лякають перспективами здобути профтехосвіту замість закінчення загальної школи..

Натомість у сільській місцевості ставлення до робітничих навчальних закладах кардинально інше. Там діти сприймають можливість отримати професію у 17-18 років, як додаткову перевагу. Можна піти працювати, а можна далі вчитися у вузі, та все рівно є за плечима професія, а отже є хліб на столі – так говорять вихованці профтехзакладів.

Чи можна сказати, що якійсь підхід до здобуття освіти кращий, а якійcь гірший? Певно, багато хто скаже: ці підходи рівнозначні. А що з цього приводу думають представники держави? Чи вважають вони, що в Україні потрібно вчити кваліфікованих робітників?

Хто має фінансувати ПТУ?

Основний месседж, який доносять урядовці до суспільства: профтехосвіта  Україні потрібна. Разом з тим, фінансувати роботу ПТУ з держбюджету не збираються. Вже сьогодні навчальні заклади отримують кошти з бюджетів міст, районів чи областей. Чи в плюс пішли такі зімни для робітничих закладів? Відповідь залежить від того, в який сегмент потрапив заклад.
"Сьогодні, якщо говорити про Львівщину, найкраще фінансуються ПТУ у Львові, далі йдуть ті, які утримує область. Найгірше ж закладам, які підпорядковані районам. Там стабільне недофінансування", - говорить директор Перемишлянського професійно-технічного ліцею Ігор Нечипор.

Керівник учбового закладу розповідає, що для Перемишлянського ліцею особливих проблем з фінансуванням цього року не було, та не всім так пощастило.

"Фінансування ПТУ – це не лише оплата комунальних послуг, зарплати вчителям та стипендії учнів. У нас вчиться багато дітей-сиріт, які знаходяться у ліцеї на повному пансіоні. Так, мої колеги з Дрогобича 3 місяці приносили їжу з дому, щоб годувати цих дітей, бо фінансування не було зовсім", - говорить Ігор Нечипор.

Вся справа в тому, що районні бюджети просто не можуть потягнути утримання ПТУ – це занадто дорого. Наприклад, Перемишлянський профтехліцей на рік потребує 8-9 млн гривень бюджетних коштів.

Хто не зможе без профтехосвіти?

Сума, погодьтеся, немала, враховуючи той факт, що останні роки держава скорочує видаткові частини бюджету в першу чергу за рахунок соціальних статей.  Ігор Нечипор говорить, що сьогодні майбутнє закладів профтехосвіти ніби підвішене у повітрі – чекають, на рішення про об’єднання, про передачу на баланс райрад, та на звістки про закриття в найгіршому випадку.

"Ми розуміємо, що сьогодні до ПТУ приходить менше дітей, ніж в минулі роки. Така в нас демографічна ситуація. Та в 2020 році більше дітей йтиме до нас. Маємо зберегти базу. Якщо ні, то доведеться розвивати заклади позбавлення волі,  - висловлюється Ігор Іванович та додає. - А з сиротами що робити, куди їм йти вчитися?".

Насправді, профтехосвітні заклади часто стають домом, в прямому розумінні цього слова, для тих дітей, хто втратив батьків, другим домом  - для дітей з багатодітних сімей. А таких в Перемишлянському ліцеї майже 80% з 304 учнів.

Директор розповідає, що викладачі часто є не просто вчителями, вони допомагають дитині формуватися, як особистості. Та навіть нагальні матеріальні питання вирішують.

"Разом з райадміністрацією та небайдужими людьми купили нашій третьокурсниці Насті будинок. Дівчина у 18 років закінчить навчання та не піде на вулицю, бо вже господиня, має власне житло", - ділиться директор.

Історії та сподівання

Сама ж Настя каже, що як закінчить ліцей, поїде до Львова – хоче здобути вищу гуманітарну освіту. Загалом, як говорять викладачі ліцею, до 20% учнів поділяють бажання Насті отримувати вищу освіту. Та все ж багато з вихованців закладу здобуттям професійно-технічної освіти обмежаться та підуть працювати.

"А я планую стати кухарем-кондитером, відкрию своє кафе, а потім матиму бізнес за кордоном", - говорить першокурсник Дмитро. Цю фразу промовляє на диво впевнено, хоча дуже соромиться розповідати про себе. Це завзяття хлопцю знадобиться в житті, адже пробиватися йому доведеться самотужки, бо з родичів – лише брати й сестри, батьки хлопця померли.

Знає, що хоче робити після навчання й учениця ліцею Мар’яна: "Я  навчаюся на спеціальності оператор комп’ютерного набору. Як закінчу навчання, то хочу до Львова поїхати, буду там працювати".

Комп’ютерні дисципліни у ліцеї вивчає й Роман - певно один з найбільш охочих до розмов серед тих, кого зустріли під час екскурсії ліцеєм.

"Тут є певний базис, поняття про професію, стаж роботи, розуміння, чим я буду займатися. Взагалі хочу продовжити вчитися на програміста, та робітничу спеціальність матиму в будь-якому разі", - ділиться планами Рома.

Фактично, кожен учень ліцею розуміє, навіщо він прийшов на навчання. Когось чекають в родинних підрядах, хтось поїде до великих міст, хтось думає про роботу за кордоном. Багато хто з цих по-дорослому відповідальних дітей вже сьогодні частину своїх стипендій віддає батькам, в яких окрім господарства є по 5-6 дітей та небагато можливостей влаштуватися на роботу.

Та як говорять мешканці Перемишлян, хто отримав такі професії, як зварники, автослюсарі, муляр – має чимало пропозицій по роботі та непоганий заробіток.

Кваліфікація вирішує все

Викладачі ліцею зазначають, що сьогодні їх випускники заробляють по 8-12 тис гривень на місяць. Разом з тим, дивлячись на обладнання з яким працюють в ліцеї і якому дуже часто вже більше 40 років, складається враження, що процес навчання тримається виключно на майстерності викладачів.

"Ми завжди щось нове вивчаємо, ділимося досвідом з колегами із інших навчальних закладів, читаємо в Інтернеті, - розповідає майстер виробничого навчання електрогазозварників Богдан Лісовський, який сам закінчив ліцей, а після отримав вищу освіту за іншою спеціальністю. - Я хоч і економіст за вищою освітою, та все ж душа лежить займатися зварювальною справою та навчати дітей".

Проте не всі молоді викладачі, як Богдан, залишаються працювати в ліцеї. "Минулого року звільнилося 4 молодих спеціалісти", - говорить директор закладу та зазначає, що важко утримати спеціаліста на 2500 гривень заробітної платні.

Ті ж, хто сьогодні залишаються вірними роботі з дітьми не приховують свого хвилювання відносно майбутнього учбового закладу. Підкупає, звичайно, те, що мало говорять вчителі про власні зарплати, більше переймаються потребами дітей. Питають, наприклад, як можна, забезпечити учням принаймні базовий медичний догляд при тому, що на квартал виділяється лише 400 гривень для придбання медикаментів на весь учбовий заклад?

Та все ж основна пересторога – збереження професійно-технічного закладу як такого. На думку педагогічного колективу, і справді існує ризик втратити ліцей, через передачу власності підприємства з державної у комунальну власність передбачені статтею 27 Закону України "Про Державний бюджет України на 2016 рік". Це той процес, якій відбувається зараз в рамках децентралізації. Місцеві бюджети отримують більші обсяги фінансування, а отже і об’єкти цього фінансування переходять у їх користування. Та чи захоче і чи зможе місцева влада утримувати такі навчально-виробничі комплекси самотужки?  Чи поступово заклади віддаватимуть на приватизацію?

В Перемишлянах говорять,  передача землі та майнових комплексів може призвести  до того, що навчальні заклади будуть просто віддані на приватизацію. Яким чином тоді держава збереже профтехосвіту, якщо не буде виробничої бази?Де діти в першу чергу з малозабезпечених родин та сироти зможуть отримати професію? Відповіді на ці питання намагаються зрозуміти вчителі ліцею, доки читають свої дисципліни. Шукають відповіді й інші працівники профтехзакладу, коли намагаються добитися кошторису з розподілом коштів з обласного бюджету до кінця року, щоб встигнути у відповідності до правил роботи системи Prozorro забезпечити опалення навчальних корпусів та гуртожитку. Директор також думає над питаннями реформування системи ПТУ, поки намагається переконати представників влади, що продукти з власного виробничого господарства, які подають до столу учнів, особливо, коли бюджет не видає коштів на харчування, це не корупція, а нормальне ведення господарчої діяльності…. Діти і вчителі чекають на відповідь в першу чергу від держави, яка продовжує переконує: профтехосвіта Україні потрібна!