Україна лише на 25% забезпечена хоспісами та закладами надання паліативного догляду. Їх трохи більше 100, у той час, як наприклад, у Франції таких центрів близько 500. В Україні немає спеціалістів з догляду за смертельно хворими. Відповідальність за стан тих, хто вже не може допомогти собі самостійно покладено здебільшого на медичний персонал чи соціальні робітники. В України просто не існує системи паліативного догляду, а вона дуже потрібна бо кожна людина має право не тільки гідно жити, але й гідно вимарити.

Паліативний догляд – міжвідомча відповідальність

Допомога смертельно хворій чи просто літній людині не зводиться до того, щоб тільки дати пігулку, поставити крапельницю чи полегшити біль. Це набагато більше. Це турбота про тіло та душу людині, що доживає небагато відведеного їй часу на цій землі.

"Говорити про паліативну допомогу можемо лише тоді, коли мінімально можемо забезпечити 4 складові такої допомоги: медичну, психологічну, соціальну та духовну складові", - зазначає заступник голови правління ГО "Українська ліга розвитку паліативної та хоспісної допомоги" Анатолій Царенко.

Забезпечувати такий догляд за людиною мають професіонали, які знають, як це зробити. Генеральний секретар Міжнародного благодійного фонду "Карітас Україна" Дзвенислава Чайківська вважає, що лежачий пацієнт має перш за все зберегти власну гідність. Це означає бути помитим, у чистому одязі, чистій палаті. Вона говорить про те, що в Україні насправді дуже мало тих, хто може гідно доглядати за недієздатними. Здебільшого все лягає на плечі санітарок, які мають купу іншої роботи та мізерну зарплатню.

По тій же причині дуже рідко пацієнтів, родичі яких мають альтернативу, віддають у спеціалізовані лікарні, яких в Україні катастрофічно не вистачає.

За словами Анатолія Царенка, сьогодні Україна має 20 центрів надання паліативної допомоги, 7 хосписів та 60 паліативних відділень. Для порівняння у Франції таких закладів понад 500, в Німеччині – 330, в Польщі -  270, в  Іспанія - 250.

Для того, щоб в Україні було створено паліативну систему необхідні зусилля МОЗу, Міністерства освіти та науки, Міністерства соціальної політики.

Хто доглядає смертельно хворих?

Спеціалісти галузі зауважують, проблема з кадрами не просто велика – величезна. Починаючи з того, що робота по догляду за невиліковно хворими не є престижною та перспективною, закінчуючи тим, що в Україні практично ніхто не готує відповідних фахівців.

"В системі охорони здоров’я створена лише одна на всю Україну кафедра паліативної та хоспісної медицини Національної медичної академії післядипломної освіти", - говорить Анатолій Царенко.

Дзвенислава Чайківська додає, що доглядають за хворими дуже часто люди навіть не з медичною освітою, а ті, хто просто не може знайти іншу роботу. Перспектив у таких працівників зайняти вищі посади немає.

Крім того, фінансова мотивація не надто велика. За словами Анатолія Царенка, сьогодні медичні сестри паліативних відділень, які мають не лише дати хворому ліки, але й помити, нагодувати, а інколи й просто поговорити з хворим, отримують майже таку саму зарплату, як і медсестри терапевтичних відділень.

"Якщо ми говоримо про соціального працівники є фахові, які знають, куди відправити хворого, але вони не здійснюють соціальну послугу для цього пацієнта. Їх обслуговують соціальні робітники. Це люди, які не мають спеціальної освіти, це людини, що виконують низькооплачувану роботу, але вони не вміють доглядати за тілом, вони не вміють говорити з вмираючим, з їх рідними", - додає представниця фонду "Карітас Україна".

Паліативна медицина на законодавчому рівні

Сьогодні паліативна та хоспісна допомога регулюється 10 наказами МОЗ та одним спільним наказом Міністерства соціальної політики та Міністерством охорони здоров’я. Разом з тим, експерти говорять про те, що розвивати паліативну допомогу потрібно, створюючи зв’язну роботу Центрів паліативної допомоги, мобільних паліативних бригад, домашніх лікарів, а також спеціалізованих медичних закладів.

"Потрібен закон України про паліативну медицину. У тій же Франції 4 закони, які стосуються паліативної допомоги", - зазначає Анатолій Царенко.

Він додає, що правила функціонування системи потрібно затверджувати особливо напередодні запуску медичної реформи. Цей закон важливий в першу чергу для самих хворих, через те, що небагато медзакладів захочуть  брати їх на утримання, яке коштує чималих грошей.

Питання створення працюючої мережі таких закладів вкрай важлива, враховуючи, що останні роки фіксується швидке старіння населення. Ще одним чинником, який формує необхідність відкриття закладів паліативної та хоспісної допомоги є зростаюча кількість невиліковних хворих.

За даними Міністерства охорони здоров’я України на кінець 2015 року кількість хворих на злоякісних утворення становила 961 тис осіб, від онкологічних захворювань минулого року померло 78 750 осіб. Понад 80% хворих на онкологічні захворіння страждають від хронічного больового шоку, а практично 100% пацієнтів у термінальній стадії онкологічних захворювань потребують професійної мультидисциплінарної паліативної допомоги.

В МОЗі додають, що більше 4,6 тис осіб минулого року померло від туберкульозу. Збільшується кількість хворих на СНІД та гепатит.

Експерти говорять, що окрім зазначених питань потрібно вирішувати й проблеми дефіцитного фінансування. Лише на знеболення для одного хворого щодня потрібно близько 250 гривень. Від держави не чекають на те, що фінансуватися потреби невиліковно хворих будуть в повному обсязі. Таке явище нечасто зустрічається в європейських країнах, де максимально може бути олачено з бюджету 70% потреб таких пацієнтів. Для України важно зрозуміти, що зможе фінансувати держава та на яких умовах.

Питань багато, а хворі продовжують чекати від МОЗу та профільного парламентського комітету взаєморозуміння та конкретних дій.