Кому українці довіряють більше за все? Політикам? Суддям? Військовим чи, можливо правоохоронцям? Соціологічні дослідження показують – найвищий рівень довіри українського суспільства мають волонтерів. Чому саме так складається? Можливо, тому що волонтери ці три роки "нового життя" продовжують працювати, кожного дня вирішуючи чиїсь нагальні життєві питання. А ці питання щораз різні і ніхто українців не вчив, як правильно бути волонтером. Давайте трохи згадаємо, як усе починалося і подивимося, до чого це призвело сьогодні.

За покликом та по закону

"На початку війни всі були шоковані  та хотіли якось допомогти", - починає свою розповідь засновниця фонду "Всі Свої" Леся Литвинова, яка зараз опікується здебільшого переселенцями зі Сходу. Для неї допомагати, знаходити, організовувати стало звичними справами. Цей темп нон-стоп триває для Лесі Литвинової від самої Революції Гідності. Вона вже звикла. Більше того, той шлях, який сьогодні пройшли оновлені волонтерські організації, а більш коректно зараз буде говорити організації, які залучають до своєї діяльності волонтерів, це може бути навіть не половиною тієї дистанції, яку пройти доведеться. Бо коли закінчиться війна, невідомо нікому. Поки відомо, що є волонтери і вони кожного дня комусь допомагають.

І ця щоденна праця вже дала результати. Якось так сталося, що волонтерський рух, який починався "по закутках наших квартир", як говорять волонтери, перетворився на потужну силу, від якої залежить життя та побут сотень тисяч українців.

Пояснити, як змогли виплекати поодинокі спроби полегшити чиєсь життя, в такий потужний рух, складно і самим волонтерам. Вони лише згадують, що, коли держава не могла вирішити нагальні потреби, які згенерувала війна на Сході, вони не вагалися. Доки велика державна машина намагалася розвернутися, налагодити процеси, зрозуміти, що й до чого, волонтери допомагали чим могли і як могли. Вони точно знали, що першочергової уваги у той час потребували військові та переселенці з Донецької та Луганської областей, для них і вирішували всі можливі і неможливі задачі.

"Я ніяк тоді не могла збагнути, що в моїй країні є біженці з моєї країни",  - згадує Леся Литвинова. Це приголомшувало тих, хто вже пройшов випробування Майданом та змушувало працювати ще дужче. І це не лишилося непоміченим.

Саме в той важкий період змінювалося сприйняття волонтерства, як явища, на різних рівнях. Наприклад, на законодавчому. В грудні 2014 року було прийнято закон №1408, який регламентував зміни в роботі волонтерських організації, зокрема  в уточненні прав та обов’язків волонтерів та організацій, які залучають до своєї діяльності волонтерів.

У цей же період сприйняття волонтерів змінилося й з боку бізнесу. Багато підприємців увімкнулися в волонтерську роботу:  хтось допомагав грошима, хтось - продукцією та послугами.

Наприклад, компанія "Розетка" за 2 роки виділила 2,5 млн гривень на програми допомоги дітям, а виробник дитячого харчування Hipp й досі щомісяця ділиться залишками готової продукції. Є й ті,  хто допомагає на умовах анонімності. А є й такі компанії, для яких ситуація в країні стала поштовхом для створення окремих програм підтримки волонтерів.

Коли логістика вирішує

Однією з таких ініціатив стала логістична допомога волонтерам. В 2014 році ця програма була на вагу золота, адже відіслати за призначенням важливий вантаж добровольцям було зовсім не легко. Деякі речі було не просто важко відправити, вони фізично не могли поміститися, наприклад, у звичайне легкове авто. Тоді використовували поштову доставку.

"На початку війни ми уявлення не мали, що можна пересилати, що не можна", - згадує Леся Литвинова. Користувалися в той час здебільшого пересилками через Нову Пошту. Волонтер й досі дивується, що оператори компанії-перевізника згоджувалися допомагати, пояснювати, знаходити рішення і все ж організовувати пересилки таких потрібних тоді для військових бронеків, касок. Відправляли, за словами Лесі, багато та дуже багато. Вибрали Нову Пошту, бо компанія має гарну мережу пунктів в усіх регіонах, а інших альтернатив не було. Така активність волонтерів в компанії не лишилася непоміченою, в Новій Пошті вирішили зі свого боку допомоги волонтерам та запустили програму "Гуманітарна пошта". Участь у цій програмі дала змогу волонтерам отримати певні ліміти на безкоштовні пересилки.

"Ми передавали поштою все, від речей до госпітальних ліжок", - посміхається Леся Литвинова та вже без жартів говорить про операторів компанії, які все це приймали, пакували та вантажили, часто навіть у позаробочий час.

Така допомога волонтерам тоді була дуже потрібна, це була, у прямому розумінні слова, життєва необхідність. Сьогодні логістична поміч також є дуже на часі. Хоча, звичайно, ситуація стала спокійнішою та й обсяги пересилок зменшилися. З одного боку люди втомилися, з іншого – потреби тих же військових скоротилися. У волонтері зараз просять особливі прилади чи форму для людей нестандартної статури. І це нормально, бо зменшення волонтерської активності означає, що життя потроху налагоджується.

Відносна стабілізація на фронті привела до того, що й самих волонтерських організацій поменшало. Частково це пов’язано з тим, що люди просто не змогли витримати цю тривалу гонитву. Частина ж волонтерів об’єдналися в одну організацію.

В Новій Пошті на підтвердження цієї тези навіть наводять цифри: якщо початку роботи програми "Гуманітарна пошта" було 300 волонтерських організацій, зараз залишилося 130. Тим не менш, результати співпраці волонтерів та бізнесу заслуговують на увагу, лише за 2014-2015 роки на волонтерських засадах було відправлено більше 11 тис тонн вантажів. Програма продовжує працювати.

Зміна фокусу

Продовжує працювати, тому що волонтери не зупиняють свою діяльність. Хоча, природно, що за майже три роки військових дій на Сході, специфіка, обсяги та адресність допомоги змінилася. Чи знали ви, наприклад, що в так званій "сірій зоні" залишилося чимало функціонуючих дитячих будинків? А вони там залишаються і за три роки бойових дій бувало різне.

"Ми займалися тільки військовими, доки у нас не з’явилася велика кількість дитячих будинків в сірій зоні. В 2014 році стояло питання забезпечення харчуванням, тоді держзабезпечення було тимчасово припинено. В Краматорську був будинок, який в зиму залишився без забезпечення", - згадує керівник Фонду "Мир і Ко"  Мирослав Гай.

Щоб зрозуміти, що це значить, варто просто згадати, що діти-сироти мало кому потрібні в цьому світі, а залишитися без забезпечення – це означає просто не мати навіть продуктів харчування.

І в цих ситуаціях волонтери не шукали тих, хто винен. Вони просто брали допомогу, наприклад, від жителів села на Закарпатті, які зібрали 10 тонн картоплі для нужденних, і відправляли дітям.

І це не подвиги, це буденне життя волонтерів. А в ньому буває по-різному. Хтось пропонує забрати картоплю, а хтось пропонує послуги не за просто так. Виявляється є компанії, які намагаються скористатися особливими можливостями волонтерів, наприклад, безмитного розмитнення. Таким підприємцям в кращому варіанті вкажуть на двері. Більше того, з кимось волонтери не хочуть співпрацювати принципово, з морально-етичних чи інших протиріч. Вони не роблять промоцію політичним силам, бо хочуть бути незалежними.

Що це значить? Буквально те, що волонтери продовжують просто виконувати свою задачу – допомагати людям далі, як мінімум до кінця війни. Скільки триватиме це "далі"? Волонтери вважають, що ще від 5 до 7 років. Жартома називають себе божевільними та все ж не планують полишати справу, яка  допомагає людям жити.