Політичні ігри у світі сьогодні перейшли в ту стадію, коли почувати себе безпечно не можна майже ніде. Військові перевороти, акції непокори, тероризм, військова агресія – це все вже далеко не параграфи підручників з історії. Це наше сьогодення. Чому Туреччину штовхнули до союзу з Росією? Кому вигідно відновлення нестабільності на Південному Кавказі? Чому Європа відмовляється бачити загрозу, що рухається до неї зі Сходу? Про це і не тільки ПРАВДА поговорила з президентом Центру глобалістики «Стратегія ХХІ» Михайлом Гончаром.

Михайло Михайловичу, на Вашу думку, в світлі останніх заяв Президента Туреччини Ердогана з приводу введення надзвичайного стану та дозволу на смертну кару, як можуть розвиватися взаємини Туреччини та Європи в подальшому?

Такі заяви впливають, і зрозуміло – не кращим чином на ці взаємини. За таких обставин, думаю, Ердоган робить адекватні дії з позиції збереження влади, як би це не виглядало антидемократично, не по-європейськи. Європа ж жорстоко помиляється і збільшує кількість своїх недоброзичливців в геополітичному оточенні. Європа погано розуміється в питаннях своїх сусідів. Це ми знаємо по собі. Чим займався Європейський союз в останні 10 років у відносинах з Туреччиною? Він просто не пускав Туреччину до ЄС при всьому тому, що турки виконали більшість умов. Туреччина офіційно країна-кандидат на вступ до ЄС ще з початку 60-х років.

Півстоліття тому в Туреччині була корумпована влада й відсутня демократія. Зараз Туреччина за своїми базовими показниками багато в чомувідповідає вимогам ЄС. Ахілесовою п’ятою Туреччини були питання демократії, свободи слова, утисків журналістів, що не було до кінця вирішено, але тим не менше ця країна виглядає оплотом демократії у порівнянні з більшістю ісламських країн. Зараз ЄС робить кардинальну помилку, відштовхуючи Туреччину, і штовхаючи її зовсім в інші обійми –до Росії.

Екзистенційним для ЄС є питання прийняття у свої лави мусульманської країни. Часто вважається, що ЄС – християнський союз, але насправді цестереотип, оскільки ЄС  відмовився визначити в своїх основоположних актах, що засадами європейських цінностей є цінності християнські. Виходячи з цього,ЄСне має відмовляти іншій країні у членстві на основі того, що вона не є християнською, а отже Туреччина повинна би була вже набути членства в ЄС.

Останні роки було помітно, що ЄС "футболить" Туреччину, яка зробила прогрес більший, ніж деякі інші країни Європи, що увійшли до ЄС. Приниження 80-мільйонної країни мало привести до наслідків. Така оказія з’явилася. Без Туреччини Захід, передусім НАТО, продовжить траєкторію глобального геополітичного лузера.

Позиція Європи має проявитися ще в одному питання. Частина військових, які чинили ці заколоти, втекли до Греції. Греки поки взяли заколотників під варту, як осіб, які незаконно перетнули кордон, а далі буде вирішуватися чи надавати політичний притулок, про який військові просять. На Вашу думку, яку позицію вибере Греція?

Я думаю, що греки будуть торгуватися і з Ердоганом, і з Брюсселем, і з Москвою. Греки – нація недооцінена в Європі. Вони мають давні традиціїполітики і дипломатії. Коли дикі протогерманські племена бігали по лісових хащах північніше Альп, в Греції існувала розвинена державність.Я гадаю, що за цих обставин вони проведуть закулісні торги. Грекам потрібні гроші та реструктуризація чергових боргів, для них це головні проблеми. В залежності від того, хто їм більше пообіцяє, на ту користь вони йспрацюють. Мені здається, що греки зараз будуть зволікати з рішенням, щоб виграти час. Як вони зможуть домовитися – сказати складно. Можливо, Брюссель пообіцяє певні послаблення і тоді вони не видадуть заколотників, керуючись «принципами гуманізму» або навпаки – Ердоган, під прикриттям гасла «нуль проблем у відносинах з сусідами» щось пообіцяє Афінам й там погодяться видати заколотників , як таких, що вчинили протиправні дії й мають понести покарання.

Європа в поточній ситуації, готова торгуватися за Туреччину з Грецією?

Коли ми говоримо Європа, уявляємо собі певний моноліт, який зараз вже давно не моноліт. Тому зрештою не зможуть виробити окремої позиції. Європа її сформулює, але вона буде дуже розмита. Для Європиголовне тримати свою єдність, а робити вони можуть це тільки не приймаючи конкретних рішень, а декларуючи певні принципи, на кшталт занепокоєння чи глибокого занепокоєння.

Можливо, за обставин довоєнного періоду в Європі (агресія Росії по суті  - початок війнив Європі, війни гібридного типу, яку в Європі розцінюють, як непорозуміння між двома сусідами на сході географічної Європи) це було б хоч якось обґрунтовано.

В Європі сконцентрувалися на Ердогані, як на образі диктатора. Іноді Ердогана представляють у якості тупоголового східного лідера. Якби він був таким, то наламав би вже дров і його давно б прибрали самі турки.

Президент Туреччини прибирає для своєї влади загрозу з боку армії. Зрозуміло, що це добре для Ердогана та уособлюванної ним влади. Проте, з моєї точки зору, це погано для Турецької держави. Якщо ми поглянемо, як розвивалася Туреччина за останні півстоліття, то якраз збройні сили були своєрідним гарантом світського розвитку Туреччини і коректором її шляху. Зокрема, військові перевороти відбувалися тоді, коли влада тонула в корупції, починала зловживати своїм становищем. По суті Рада національної безпеки  Туреччини завжди мала особливі повноваження, як і начальник Генерального штабу,й військові брали владу в свої руки, наводили лад, а потім проводили вибори й передавали владу цивільним.

Ердоган впродовж певного часу провадив ротації серед військових, поставив на керівні посади своїх людей, тому вперше військовий переворот перетворився на військовий путч. Це перша невдача турецьких військових. Та ця історія не завершена, Ердоган виграв битву, але не виграв війну. Тому, усене так однозначно.

Ердоган заявляв про прямі перемовини з Путіним…

Тут є широкий контекст. По-перше, коли Ердогану союзники по НАТО починають говорити, що він чинить неправильно, то він автоматично шукає інших партнерів. Тут неадекватна лінія поведінки Америки та Європи, якщо беремо її в контексті НАТО. Отримають в результаті, що Туреччина, яка була базою південного флангу НАТО, буде в такий спосіб нейтралізована. Звісно, на радість Путіну.

Ердоган не створить альянс із Путіним, комунікація може бути ситуативною. Але такий альянс може бути важливим. Давайте згадаємо історію Другої світової війни. Туреччина не вступила у війну ні на чиєму боці при тому, що відносини з нацистською Німеччиною складалися непогано. В цьому контексті турецька політика своєрідна.

Окрім того є ще одна важлива річ для Туреччини, яку Росія використовує. Питання курдів і Курдистану. Росія активно розіграла курдську карту. Це питання є болючим і для сусідніх Сирії, Ірану, Іраку. Там є території компактного проживання курдів, вони прагнуть своєї державності. Де факто незалежний Курдистан вже існує на півночі Іраку. Вздовж турецького кордону в Сирії також виникає автономний курдський регіон. Але найбільше курдів живуть в Туреччині.

Прагнення курдів до власної державності та небажання турків визнати це прагнення є причиною підвищеної політичної температури в регіоні. Робітнича партія Курдистану (РПК), яка є продуктом співтворчості курдів і колишнього Першого головного управління КДБ СРСР (зовнішня розвідка), створена у 70-х роках і з самого початку вела збройну боротьбу з Анкарою за незалежність Курдистану. Наприкінці 90-х турецькі спецслужб спіймали лідера РПК Абдуллу Оджалана (Апо), ув’язнили його й було досягнуте перемир’я, яке тривало півтора десятиліття. Здавалося, що курдський сепаратизм зупинено, почалася співпраця.Уряд Туреччини оголосив про цілу низкуекономічних проектів для покращення життя в східній частині Туреччини. Тим не менше в середині 2015 року Робітнича партія Курдистану відновлює збройну боротьбу проти центрального уряду. Починають її з 4 диверсійних актів на основних трубопроводах країни, що пролягають через території сходу Туреччини, що заселені курдами.

Європа, яка планує масштабний проект Південного енергетичного коридору саме через територію Туреччини, не має адекватних уявлень про ризики і загрози, що виникли для проектів постачання вуглеводнів з неросійських джерел і неросійськими маршрутами до ЄС. Це дає зелене світло Путіну для подальших дій по зриву цього проекту.

Крім того, Росія суттєво двічі обіграла США в Сирії, і в Туреччині це не залишилось непоміченим. Ряд європейських держав говорять про готовність до відновлення співпраці з Путіним задля подолання ІДІЛ, хоча Кремль є головним джерелом проблем Європи. То чому, коли Ердоган декларуєпорозуміння з Путіним, то це погано, а коли про це говорить Оланд, Ренці чи Юнкер, то це добре? В Європі не розуміють, що загравання з одним злом, яке здається меншим (Росія) задля перемоги над більшим (ІДІЛ) може призвести не до перемоги над ним, а до альянсу двох зол проти Європи.

Паралельно з Туреччиною так само більш політичний, ніж релігійний конфлікт розвивається в Єревані (Вірменія). Це проект Росії в боротьбі за нові регіони, чи це зовсім автономний конфлікт, який співпав у часі?

Події у Вірменії, звісно, мають своє внутрішнє коріння, але їх не варто розглядати у відриві від того, що відбувається в регіоні Південного Кавказу, відносинах Росії з Азербайджаном, Вірменією, Туреччиною.

Вірменія – союзник Росії по ОДКБ та віднедавна учасниця ЄврАзЕС. Президент країни Серж Саргсян, на відміну від Януковича, який пручався приєднанню України до Митного союзу, відразу підняв руки і підписав угоду по ЄврАзЕС, відмовившись від намірів укласти угоду про асоціацію з ЄС. На тлі тотальної економічної залежності Вірменії від Росії, вона немає ніякої свободи політичного маневру.

Зараз Росія хоче "врегулювати" карабаський конфлікт, який "раптово" розморозився на початку квітня цього року. Тут варто звернути увагу, що Азербайджан в останні роки став активно постачатися російською зброєю, причому, новітніми зразками озброєнь.

Тим самим Росія, на словах підтримуючи баланс між Азербайджаном і Вірменією, працюючи одночасно з двома країнами, називаючи при цьому Вірменію стратегічним союзником, а Азербайджан стратегічним партнером, сприяла тому, щоб обидві країни дедалі більш явно посилювали карабаське протистояння.

Зрозуміло, що ініціатором 4-денної війни на початку квітня був Азербайджан.Колосальні доходи від експорту нафти протягом періоду 2008-2015 р.р. запаморочили голову керівництву в Баку. Не дивлячись на те, що за економічною моделлю країна являє собою дещо європеїзовану східну автократію, вонадосягла серйозних успіхів у своєму розвитку. Звичайно пріоритет для азербайджанського керівництва - відновлення територіальної цілісності країни, повернення усіх окупованих територій, а це не тільки Карабах, але й ще 7 районів Азербайджану, захопивши які вірмени утворили пояс безпеки навколо Карабаху.

Вірменію поточний статус-кво влаштовує. Карабах – вірменська самоназва Арцах – існує, як псевдодержавне утворення, не визнане ніким. Проте Вірменія програє стратегічно. Її економіка тонально залежна від Росії, Росія не працює над економічним розвитком Вірменії, тримає її як васала на Південному Кавказі, розмістивши на її території воєнну базу, а віднедавна стала перебирати контроль над збройними силами Вірменії через механізм створення Об’єднаного угруповання військ, Об’єднаної системи ППО тощо.

Не дивлячись на те, що в азербайджанській моделі влади наявні елементи клептократії, , але тим не менш, серйозний економічний прогрес був забезпечений завдяки реформам, що були проведені. Для Азербайджану та пролонгації влади нахічеванської династії Алієвихпотрібен потужний успіх, яким може бути тільки повернення Нагірного Карабаху.

Повертаємося до ситуації у Вірменії. Формально Росія декларує про те, що вона готова докласти зусиль по замиренню сторін, по остаточному врегулюванню конфлікту, який вибухнув щев радянський період - 1988 році. Але реальна мета Москви–зіштовхнути Вірменію та Азербайджан, щоб був контрольований хаос в регіоні Південного Кавказу, через який проходять і ще мають проходити енергетичні комунікації для ЄС. Нафта з Азербайджану вже 10 років надходить в Європу маршрутом Баку – Тбілісі – Джейхан. Газ Азербайджану поки що отримує тільки Грузія та Туреччина, але за кілька років він прийде також і в Європу, газ з Центральної Азії (Туркменістану, а також і Казахстану)має надійти до ЄС через Транскаспійський газопровід, Південний Кавказ та Туреччину. Якщо на Південному Кавказі та Туреччині буде нестабільність, ніхто не буде інвестуватині в розширення газовидобутку в країнах Прикаспію, ані в газотранспортні проекти. А це саме те, що й потрібно Москві – прибрати конкурентів, адже газ, що потрапляє в Європу з неросійських джерел та ще й неросійськими маршрутами розцінюється у Москві як такий, що забирає частину «російського ринку» у Газпрому».

Це не означає, що Москва штовхає тільки до сценарію нестабільності на Кавказі. Інший варіант, що її міг би влаштувати – маріонетковий статус Баку і Єревану з їх повним членством в усіх інтеграційних структурах на пострадянському просторі. Якщо у випадку з Вірменією це вже має місце, то з Азербайджаном, який енергетично незалежний від РФ, усе значно складніше.

В Баку і Єревані розуміють неоднозначність російських підходів як до карабаського врегулювання, так і у цілому до регіональних справ. Кожну сторону Москва переконує, щоб  вони погодилися на варіант поетапного замирення по-російськи. Перший етап – вірмени повертають під контроль Баку 5 з 7 окупованих районів Азербайджану, Росія вводить миротворчий контингент на новій лінії розмежування, сторони продовжують переговори по подальшому статусу Нагірного Карабаху.

Баку переконують за допомогою пряника, Алієву пообіцяли новий потужний контракт на постачання озброєння, а Єревану "запропонували" інший сценарій - батога. Серж Саргсян став останні роки мало авторитетним у Вірменії політиком. Слідуючи постійно у фарватері російської політики і погоджуючись на російські вимоги він вибив з-під себе підпорки з боку Європи та США.

То дестабілізація в Єревані – це заслуга Росії?

Принаймні, вона системно працювала у даному напрямку. Складно сказати, чи є цей сценарій з захопленням поліцейської дільниці, а перед тим ув’язненням доволі відомого у Вірменії активіста Жирайра Сефиляна, продуманою операцією Москви, щоб створити проблеми для Саргсяна чи це дійсно реакція суспільства через групу радикалів, бо переважна частина вірменського політикуму розуміє небезпеку для Карабаху і Вірменії планів Москви, як і те, що інтерес Росії, насправді, не у врегулюванні конфлікту, а в отриманні керованості ним через «миротворчу місію». Це забезпечить домінуючі позиції Москви на Кавказі й витіснить остаточно будь-які західні впливи та дозволить маніпулювати Баку і Єреваном згідно з російськими «хотєлками».

Можливо, що події в Туреччині та Вірменії просто співпали у часі. Але ми бачимо, що Європа сама стикнулася з чималими внутрішніми труднощами. Як з огляду на такі події може в подальшому складатися ситуація в регіоні в тому числі і для України?

Європа веде себе за принципом равлика-слимачка. Вона заповзає у свій крихкий будиночок і думає, що це її врятує. Що стосується України, то навряд чи ми отримаємо безвізовий режим. Мені здається, що історія наших взаємин з ЄС нагадує ситуацію з Туреччиною у 2000-х. Схоже, що наші європейські партнери займаються зараз пошуком варіантів, як відмовити Україні так, щоб комар носа не підточив. Це стосується не лише нашої країни. Це і про Туреччину, і про Грузію. Можливо буде виключення для Косово, через малозначущість проблеми. Нам не скажуть ні, але все буде переведено в режим очікування.

Виходячи з концепції равлика-слимачка, Європа намагатиметься дистанціюватися від зовнішніх проблем, обмежуючись риторикою від стурбованості до глибокої стурбованості.

Тут показовим є Варшавський саміт НАТО.Звичайно, якщо  почитати Декларацію, він дав позитивні результати, але з точки зору стримування агресивних дій Росії в Європі, він швидше дав неоднозначні послання Москві. З одного боку – так, Росія умовно попереджена про можливі негативні наслідки, особливо в Балтійському регіоні, але з іншого боку, на відміну від Грузії, стосовно якої позначено, що вона має перспективи стати членом НАТО, Україна в цьому контексті не згадується. Хоча за результатами Бухарестського саміту 2008 року Україні, як і Грузії, було обіцяночленство в НАТО. Звісно, що це стало не тільки результатом боязні Альянсу дати ще один позитивний сигнал Україні в умовах російської війни проти неї, але й наслідком «шоколадної дипломатії» Києва, провальної на стратегічних напрямках.

Варто сказати, що це в Москві буде розцінено зовсім не так, як гадають у Брюсселі. Для Москви це не означає, що коли Захід зупиняється в питанні інтеграції України до європейських та євроатлантичних структур, то і Росія відмовиться від подальшої експансії та агресії. В Москві, насправді,це сприймають як прояв слабкості Заходу та запрошення до подальшої експансії.

Для України ситуація не складається оптимальним чином, ми не можемо вплинути на політику США, ЄС. Нам залишається сподіватися тільки на самих себе. У нас немає реальних союзників. Певно, що єдина країна, яка займає послідовну і тверду позицію щодо підтримки України – це Литва і її президент Даля Грибаускайте.

Європа насправді не розуміє тієї загрози, яку для неї може становити Росія?

Мені здасться, на підсвідомому рівні, на рівні правлячих груп в провідних країнах Західної Європи вже зрозуміли, що російська проблема для Європи існує. Думаю, що вони інтуїтивно взяли до імплементації стратегію стримування Росії Україною. Україна – це не Естонія, не Латвія, за мірками європейських країн – це велика територія, яку Росія довго «переварюватиме», перш ніж рушить далі на захід. А якщо рушить, то між Україною та Західною Європою є ще пояс країн Східної Європи, які були раніше під радянським впливом. Ними теж можна пожертвувати.

Слід констатувати, що стара добра Європа померла. Ми житимемо уявленням про ту Європу, яка була колись, про Європу часів закінчення холодної війни, початку 90-х, Європу, яка ще донедавна підтримувала нас словом і ділом. Сучасна Європа вже не відповідає тому образу, який інерційно існує в нашому уявленні. Європа, яка зараз з’являється, Європа ципрасів, лєпенів, грілло до нас байдужа, вона буде нас тримати на відстані. Вона веде себе як стара розфарбована повія, що чекає на гроші багатого клієнта.

Постає питання, що нам робити?

Ми історично вирішували це питання йдучи в альянс з третьою силою. Закінчувалося це плачевно, тому треба орієнтуватися на власні сили, розуміючи, що допомоги чекати немає звідки.

Потрібно розуміти, що технологія війн гібридного типу, має певну етапність. Росія невипадково вибраласаме таку технологію ведення війни. Вона ніколи не зможе перемогти в класичній війні Захід, який значно сильніший, ніж вона. Війна класична може вестись тільки проти більш слабкого противника та за умови, що від нього дистанціюватимуться інші. Маємо класичну воєнну інтервенцію Росії в Сирію для знищення сил, ворожих режиму Асада.

Для пострадянського простору була розроблена технологія ведення гібридної війни і це спрацьовує, бо Захід досі називає російську агресію проти України, українською кризою, а дехто відлунюючи російській пропаганді – громадянською війною в Україні. У дослідженні Центру глобалістики «Стратегія ХХІ» ми виділяємо період, який називаємо періодом крипто-війни, себто прихованої, неявної війни.Вонаявляє собою комплекс системних, послідовних дій проти країни-жертви з боку майбутнього агресора впродовж тривалого часу з метою максимального її ослаблення. Так було у випадку з Україною протягом 10 років до початку гібресії Путіна.

Так само Росія діє проти ЄС. Вона націлена на ураження Європейського союзу, зокрема його східної політики. Росія чинить перепони європейським проектам енергозабезпечення з неросійських джерел через неросійські маршрути. Росія нав’язує свої проекти, які збільшують енергетичну залежність ЄС і передусім його найсильнішого члена – Німеччини. Росія по суті запустила руйнівний генератор міграції через інтервенцію в Сирію.

Росія й далі використовуватиме методи крипто-війни проти Євросоюзу. По суті вона розпочалась, як тільки з’явилась ініціатива Східного партнерства й інтенсифікувалась, коли Брюссель стали вести переговори про підписання угод про асоціацію з країнами-партнерами.

Якщо стратегія Росії увінчається успіхом, це не означає, що вона зупиниться на "червоній лінії" пострадянських країн і далі не піде. Піде, бо ходила вже.

Нам же потрібно діяти асиметрично. Агресор приніс нам війну. Росія несе війну скрізь, де з’являється. Вона має отримати ефект бумерангу. Найменше ми повинні перейматись тим, що скаже Європа.