Реформа інтернатних закладів – це багато в чому детальна та прискіплива робота з законодавчою базою. Перш ніж запустити зміни, роботу систему потрібно чітко регламентувати. Впоратися з цим завданням, підготувати детальний покроковий план змін на наступні 10 роківУкраїна може вже до кінця 2017 року.

Окрім якісної нормативної бази, держава гарантує фінансову підтримку місцевим органам влади впродовж найближчих двох років у розвитку альтернативних підходів виховання дітей. Мова про патронатні сім’ї, які цього року вперше створюватимуться по всій території країни.

Про ці інновації ПРАВДА поговорила с директором департаменту прав дітей та усиновлення Мінсоцполітики Русланом Колбасою.

Крім того, наш гість розказав, що як і хто буде розпоряджатися майном інтернатів, коли діти із них будуть передані у сімейні форми виховання.

Руслане Сергійовичу, почалася реформа інтернатних закладів, почалася вона фактично з розробки відповідної Стратегії. Коли цей документ планують завершити, щоб рухатися далі?

Документ вже завершений, він поданий на підпис Президенту. Був певний період часу, коли в рамках розробки Стратегії працювала робоча група, очолював цю групу Уповноважений з прав дитини Микола Кулеба, приймали участь більше 40 експертів, в тому числі і всі представники центральних органів виконавчої влади, громадські організації дотичні до захисту прав дітей.

Після розробки стратегії має йти план дій. Який стан створення цього плану?

Під час зустрічей робочої групи, ми цей план вже проговорювали. Були створені підгрупи по багатьом питанням. Були групи по проблемам соціальної сфери, освіти та охорони здоров’я. В цих підгрупах були напрацьовані конкретні моменти, що треба зробити. А взагалі почали з розгляду основних законів, які прямо чи опосередковано мають відношення до функціонування інтернатів (Сімейний кодекс, закони України «Про освіту», «Про охорону дитинства», «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» та ін. – прим.авт.), опрацьовували порівняльну таблицю із 150 сторінок. Наразі вже вийшли на ряд конструктивних нормотворчих ідей, які нададуть змогу почати реформувати інтернатну систему.

Слід зазначити, що ми вже маємо ряд позитивних тенденцій. Так, наразі понад 91,5 % дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, виховуються у сімейних формах влаштування (для порівняння, у 2010 цей показник складав 73,4%). Станом на 01.10.2017 таких дітей у інтернатній системі залишилося лише близько 5 тис.

Але інтернати почали приймати дітей, які перебувають  в скрутних життєвих обставинах, за заявами батьків, дітей з вадами, дітей, які потребують додаткового лікування (близько 89 тисяч). З них зараз близько 22 тис. відносно здорових дітей знаходяться в інтернатних закладах за заявоюі батьків. Тобто діти знаходяться в інтернатах тому, що у батьків скрутне становище, проблеми в родині. Або ж школа знаходиться далеко, важко кожного дня відвозити дітей на навчання. Є проблеми з фінансами, економічна ситуація в країні доволі складна.Дитина перебуває ніби то тимчасово в цьому закладі, але цей тимчасовий проміжок є настільки великим, що дитина 1 вересня знову і знову заліковується до інтернату. В 16-17 річному віці закінчує інтернат, маючи батьків, які нею не займалися ніколи, не має житла, не має відповідного юридичного статусу,а отже і державних пільг, гарантій. Всі такі моменти розглядалися в проекті закону, про який я сказав, і в наступних кроках, які  ми повинні зробити і які будуть відображені в плані дії. Сама Стратегія є декларативною: не допустити, розвивати, змінити процедуру фінансування, навчити людей, зробити систему підготовки кадрів.

Давайте про законодавство поговоримо. Скільки таких підзаконних актів потрібно буде змінити? Чи будуть на цьому шляху перепони? Як швидко і якісно можна це зробити?

По-перше, є політичне рішення, що ми повинні рухатися в напрямку деінституалізації інтернатного виховання дітей. Ми вже працюємо, нами вже підготовлено ряд проектів постанов Кабінету Міністрів України, декілька проектів законів.

Що стосується проектів постанов, вони регламентуватимуть процес, починаючи з того, як дитина поступає в інтернатний заклад. Зараз батьки, які перебувають в складних життєвих обставинах, можуть прийти до інтернатів, написати заяву і дитина буде там перебувати, але на місцях є комісії з захисту прав дітей, є органи опіки. Якщо щось трапляється з дитиною в родині, ми питаємо, а що робила місцева влада? От саме голови райдержадміністрацій, об’єднаних територіальних громад, мери міст є відповідальним, як голови органів опіки й піклування, за кожну дитину яка мешкає на їхтериторії.

Ситуація з постановами Кабміну зрозуміла, але проекти Закону  - це трішки важче, потрібна ще й воля нашого парламенту, щоб їх прийняти. Як тут робота рухається?

Є проекти, які направлені на те, щоб змінити саму філософію фінансування. Зараз ті інтернати, які є перебувають в різному підпорядкуванні. Найбільше інтернатних закладів – в системі освіти більше 570, в підпорядкуванні Міністерства соціальної політики – 49 для дітей з глибокими вадами, найменше закладів 39 у сфері управління Міністерства охорони здоров’я.

Справа в тому, що держава повинна фінансувати здобуття освіти, та утримання сиріт, дітей з інвалідністю,  але утримання відносно здорових дітей, які мають батьків, повинно бути відповідальністю саме батьків. Тому, якщо кажемо, що заклад, де є діти з інвалідністю і діти-сироти, фінансується з місцевого бюджету (усі заклади у сфері управління Мінсоцполітики), а інтернати, де діти в складних життєвих обставинах – з Державного бюджету (інтернатні заклади системи освіти), то голові району чи ОТГ буде вигідно направити дитину до інтернатного закладу (посприяти батькам у влаштуванні туди своєї дитини), бо йому не потрібно буде утримувати дітей і заклад.

Навіть на рівні системи освіти є різне фінансування закладів. Нам в першу чергу потрібно змінювати Бюджетний Кодекс, систему видатків, тому що на кожну дитину потрібно виділити однакову суму коштів це повинен бути стандарт. Система «гроші ходять за дитиною», існує вже доволі довгий період, але вона направлена тільки на прийомних дітей та дітей-вихованців дитячих будинків сімейного типу. Голова району отримує гроші і фінансує утримання дитини у сім’ї.

В інтернатах системи освіти – ні. Гроші йдуть на область, потім область виділяє через управляння на свої інтернати кошти. Голова району відправив дитину в інтернат і за неї забуває.

На систему інтернатних закладів зараз по різним даним виділяється не менше 5 млрд грн, якщо ми порахуємо гроші, які йдуть на кожну дитину в інтернаті, віддамо їх місцевій владі, вони їх спрямують на підтримку родини, візьмуть фахівця з соціальної роботи тощо. Дитина залишиться  в родині.У нас вже деякі ОТГ почали рахувати гроші. Вони кажуть, що своїх дітей-сиріт нікуди не віддадуть, бо завдяки цим дітям, яких повертають з інтернатів, школа в селі/районі може працювати, вирішується проблема з малокомплектністю шкіл.

Величезна підтримка окресленого напряму йде з боку різних проектів, особливо з минулого року, коли були створені перші 150 ОТГ. Голови ОТГ, спілкуючись з представниками центральних органів виконавчої влади просять проговорити, які далі напрямки системи соціального захисту на місцях впроваджувати, часто вони вже розуміють, що потрібно зробити. Є європейська хартія, яка чітко каже, що саме місцеве самоврядування повинно визначатися, яким чином спрямувати свої фінанси. Для цього розробляємо різні види послуг, у тому числі комплексних, таких, як Центр підтримки сім’ї і дітей.

Ви сказали, що треба змінити філософію фінансування та Бюджетний кодекс. Це питання до Мінфіну. В самій же реформі задіяні три Міністерства: соцполітики, освіти і науки та охорони здоров’я. Як зараз складається ваша співпраця, бо ж саме цим відомствам доведеться переконувати Мінфін вносити зміни?

Єдине розуміння на рівні Міністерств є, це підтверджується нашими засіданнями. В робочих групах присутні представники центральних органів виконвчої влади, які приймають рішення. З перших днів роботи не було навіть питання чи треба, чи не треба реформувати інтернати. Сама система освіти, яка у своєму управлінні має величезну кількість інтернатів, на мою думку готова до цього. Ми маємо проблеми на рівні регіонів, в першу чергу, бо для них є побоювання щодо зменшення кількості робочих місць. Навіть коли ми запроваджуємо певний проект врегіоні, є вплив у системі прийняття рішень з боку голови облдержадміністрації. Поясню. Спочатку  голова каже, що регіон готовий приймати участь в реформі. Після того, як йому кажуть, що закриється певна кількість інтернатів, а це робочі місця, а завтра вибори і депутатський корпус може не проголосувати, він вже проти.

Сама система хоче себе зберегти. Наприклад, коли у місті є інтернат величезний, де залишилося 25 дітей. Є й  школа на 199 дітей, яка розташована в одноповерховій будівлі, щось на кшталт колишньої казарми. Коли приїжджаєш в це місто, збирається громада і говорить, що хочуть, щоб діти вчилися в двоповерховому інтернаті, разом з дітьми-сиротами. Нехай це буде школа, буде соціалізація, нормальні відносини з дітьми. Громада готова взяти на себе цю відповідальність, бо в місті вже створили ряд позитивних речей: гуртожиток для дітей, Центр реабілітації, Центр матері та дитини. Місцева влада йшла в ногу з часом і розуміла, що щось потрібно робити. І тепер у них залишився майже порожній інтерна на 300 місць. Ми повинні поставити крапку в цьому питанні, і дати схему, що і як можна буде робити в рамках реформ.

Першочерговим завданням для регіонів буде провести аналіз долі  кожної дитини в інтернатних закладах. Це те, що вже робиться в 5 областях згідно з проектом Світового банку. Ми розуміли, що система змінюється і почали запроваджувати такі пілотні проекти у Києві, Київській, Дніпропетровській, Одеській Чернігівській областях. В цих регіонах до інтернатів зайдуть експерти, які повністю проведуть аналіз по кожній дитині, по спроможності приміщень, працівників, промоніторять фінансові потоки, віддаленість закладів, визначать, які послуги потрібно надати саме в цьому районі. Що можна зробити з цим інтернатом, який контингент наповнення. З цього стане зрозумілим, чи розвивати інклюзію, чи влаштувати дітей-сиріту сімейні форми виховання, або в умови, максимально наближені до сімейних, або на усиновлення.

Є політика на рівні Президента, але роботу по її впровадженню повинні провести в регіонах. Їм треба допомогти. Зараз ці 5 регіонів будуть відпрацьовувати методику, щоб включилися в цей процес всі регіони, представники самоврядування.

Тобто, коли методика буде розроблена в 5 регіонах, далі її рекомендуватимуть іншим регіонам і фінансуватися її впровадження буде з місцевих бюджетів?

Так, і ми доведемо місцевим органам влади, що вони повинні створити такі умови, щоб місцева влада розуміла, що дитину не вигідно віддавати в інтернат з усіх позицій, не тільки з моральної, а й з фінансової.

Вистачить місцевим бюджетам коштів, щоб цю методику впроваджувати?

Я впевнений, що вистачить. Те що я говорив на початку, є більше 5 млрд, які потрібно перенаправити.

Давайте поговоримо про соціальні послуги. Це інклюзивна освіта, це денне виховання, допомога , альтернативні форми виховання. Останнім часом говорять про патронатні сім’ї. Віце-прем’єр-міністр Павло Розенко сказав, що 154 патронатні сім’ї цього року будуть фінансуватися з держбюджету. Скажіть, будь ласка, скільки коштів буде на це виділено, скільки дітей зможуть охопити ці 154 патронатні сім’ї? І скільки взагалі сьогодні в Україні є патронатних сімей?

154 патронатні сім’ї – це план. Коштів, коли робились розрахунки, запланували 36 мільйонів. Вони є в державному бюджеті. Два роки така послуга буде фінансуватися з держбюджету, щоб довести і показати, як буде діяти модель, як альтернатива виховання в інтернаті. Тобто, коли стане зрозуміло місцевій владі, що завтра інтернатів не буде, їм запропонували модель, яка прописана в законі. Є вже постанова, яка прийнята 16 березня цього року, де чітко виписано як створювати, яка фінансова підтримка цієї родини повинна бути, який механізм роботи з цією патронатною сім’єю. Тобто, є все підґрунтя для того, щоб це все створювати. Є зараз підтримка держави. Після двох років, ця послуга, як і всі, фінансуватиметься з місцевого бюджету. Що стосується кількості дітей. В патронатну сім’ю може бути влаштовано не більше 3-х дітей, більше тільки за умови великих родинних груп. Безперечно, зараз готують і патронатні сім’ї. По суті – це родина, яка повинна прийняти на себе дитину, яку, ймовірно вилучили з сім’ї, яка перебуває в кризі, або знайшли на вулиці тощо. Ну наприклад: голова району, або сусіди зателефонували – є проблема – треба вилучати. Ви бачите – є дуже багато на телебаченні таких випадків – приїжджає соціальна служба. Зараз, в першу чергу йде направлення в лікарню для того, щоб помогти дітям, потім в центр соціально-психологічної реабілітації. В системі таких закладів 75. Вони і надають послуги. Але ми, як Міністерство, розуміємо, що такі заклади – а це все одно заклади – це стрес для дитини, хоч з ними працюють психологи. Альтернатива – патронатна сім’я, яка живе своїм життям, у якої є досвід, які пройшли навчання, дуже серйозне навчання, які отримуватимуть допомогу – заробітну плату за свої послуги. Вони готові прийняти і починають працювати з дитиною у будь-який час. Протягом 3-х місяців вони повинні реабілітувати дитину. Реабілітація проходить як з дитиною, так і з біологічними батьками. Головне завдання – повернути дитину в біологічну родину. Як тільки дитина потрапляє в патронатну сім’ю, держава починає фінансувати два прожиткових мінімуми на забезпечення саме дитини. Максимально ми розраховуємо на 300-400 дітей, які можуть пройти через ці сім’ї. перші результати – це 8 патронатних сімей в Київській області. Вони показали результати. У цих сім’ях отримало допомогу 90 дітей.

Інше питання – це можливість цієї територіальної громади замовляти ті чи інші послуги, або ж розвивати свої. Тому, що в тій самій Польщі ми бачили приклади, коли дітки отримують необхідні їм послуги у іншому районі, оскільки у їх районі розвиваються інші послуги, більш актуальні для цієї громади. Проте район своїх дітей не полишає, а оплачує отриманні ними послуги. Натомість має змогу отримувати кошти за надання своїх соціальних послуг дітям, сімям х дітьми із інших адміністративно-територіальних одиниць.

Перший рік, наприклад, більше фінансує держава, в наступний рік менше, а через 3-4 роки все фінансування передається на місцевий бюджет. Це також є однією з методик, яку можна розглядати, щоб стимулювати місцеву владу якомога швидше направляти дитину в сім’ю.

Є система контролю захисту дітей з точки зору їх фізичної безпеки. Це однин з підпунктів розвитку соціальних послуг. Скажіть, що з приводу цієї системи? Чи достатньо ефективна вона сьогодні, як вона функціонуватиме після створення територіальних громад по всій Україні?

Ми створюємо багато нормативних актів. Іноді вони можуть не спрацьовувати. Це не секрет, коли, до прикладу, є інструкція щодо повідомлення про жорстоке поводження з дітьми, яка підписана п’ятьма Міністерствами, не спрацьовує. По факту, ми отримуємо інформацію, коли з дитиною щось сталось. Безпека дитини – це головний пріоритет, прописаний в цій стратегії. Для того, щоб забезпечити безпеку дитини, ми повинні розуміти на кожному етапі що відбувається. Ми бачимо те, що наразі якщо дитина, не приходить до дитячого садочку кілька днів –  немає зобов’язання для садочку, вихователя, зателефонувати, запитати батькам чому вона не прийшла. Не прийшла декілька днів – немає зараз зобов’язання, що служба з поліцією має піти подивитись, що відбувається. У нас створена система безвідповідальності . Тому ми вже розробили проект постанови і проект змін до законодавства, яким чітко буде врегульовуватись саме відповідальність батьків за своїх дітей. В наших законах прописана відповідальність розмита, загальними фразами, але потім дуже важко сформувати доказову базу. Тому, коли дитина протягом двох годин не приходить до школи, батьки повинні зателефонувати – повідомити причину. Не попередили – класний керівник телефонує. Якщо немає зв’язку, на наступну добу втручається поліція.

Також необхідно запровадити чіткі механізми реалізації контрольних функцій служб у справах дітей регіонального рівня! Бо, до прикладу, викликали батьків. Вони не прийшли – нема наслідків – нічого не відбувається. Тобто ми повинні створювати систему відповідальності не тільки батьків, а й чиновників, соціальних служб, поліції. Бо часто приїхали, не приїхали,  постукали в двері, зафіксували, чи кричала дитина, чи ні – ніяких наслідків. Взагалі, зараз треба врегулювати питання дій поліції у випадку, коли є повідомлення сусідів, що дитина, до прикладу,кричить за зачиненими дверима квартири. У правоохоронців немає ніяких підстав, аби втрутитись, коли маємо такий випадок. Зараз ми це питання прописуємо на рівні постанови та закону, де є норма про неможливість залишати саму дитину до 6 років. Нам треба дати можливість різним службам реагувати на такі випадки. Бо потім питають, а чому не забрали дитину з проблемної сім’ї раніше У всіх сюжетах на телебаченні виникає таке питання до соціальної служби. А коли ми починаємо посилювати відповідальність за порушення прав дитини, нас критикують за те, що ми переходимо до певних ювенальних дій, мовляв, зараз всіх дітей будуть забирати у батьків. Ні.

Скільки часу може піти на це?

Впровадження законів і постанов, зокрема постанов, які вже розроблені – це пів року.

Тобто до кінця 2017-го року має сформуватись система, яка почне працювати?

Що стосується питань, які буде достатньо внормувати рішеннями Уряду, то так. Процедура ж прийняття законів трохи довша і триватиме мабутьдо кінця року.Але це можливо зробити.

Коли все вдасться і інтернати  стануть не потрібні, як заклади, де дитина утримується, що буде  з інтернатами?

Інтернати сьогодні це комунальні заклади. Це приміщення органів місцевого самоврядування, їх відповідальність і їх можливість прийняття рішення. Коли почнеться реформування, ми побачимо як економічно не вигідно місцевій владі утримувати такий великий інтернат. Альтернатива є – це заклади соціального спрямування підтримки сім’ї та дітей, які можуть бути перепрофільовані. До речі, це можуть бути просто дитячі садочки, ті самі школи. Будь-які заклади, які в першу чергу, потрібні місцевій владі.

То ми все ж таки говоримо, що вони залишаються у комунальній власності, чи є якісь перспективи, що вони будуть приватизовані, чи віддані кудись?

Я не думаю, що вони будуть приватизовані, чи віддані. Вони ніколи і не були в державній власності, завжди належали місцевій владі. Але якщо інтернат десь в лісі, не зрозуміло для чого він потрібен, як заклад – той самий дитсадочок, або школа, або, як приклад, там може створитись табір дитячий,  чи взагалі може бути проданий, і за ці кошти можуть бути створені ті умови, які будуть в центрі району, чи міста, для того, щоб створити там  патронатні сім’ї, забезпечити людей житлом, для прийомної сім’ї ДБСТ. Наприклад, де буде існувати ця послуга. Якщо цього не зробити -  виведуть дітей з інтернату, повернуть у  сім’ї, які в складних обставинах, потім закриють цей заклад, не створюючи соціальних послуг, завтра ці діти будуть вилучені, це також буде катастрофа. І це відповідальність місцевих органів влади. Тому ми повинні надати методику, алгоритм, що треба робити.